Люба Вовк

Интересные сайты

Посетители

Календарь

<
Апрель 2014
>
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Подписка

E-mail: 

Оцените мои стихи

Результаты опроса
Топ комментаторов

filatr-best Леньский Байховонсович
Комментарии: 3
kuro4chka Люба Вовк
Комментарии: 2
pontiacgrandam андрей кушнир
Комментарии: 1
Другие сайты

gtarmod моды на гта са
xjustx geimbaster
sd56 c.s1.6 clan sm~12
bolegd Олег Бурман
fondchyta Возвращение
Комментируемые записи

МОЇ ВІРШІ
Комментарии: 2
Детские стихи
Комментарии: 1
Українські художники, пис...
Комментарии: 1
ДЛЯ ЛЮБИТЕЛІВ ІСТОРІЇ
Комментарии: 1
Стихи
Комментарии: 0
Вернуться на главнуюЛюба Вовк / Страницы / Історія / Українські художники, письменники, архітектори

Українські художники, письменники, архітектори

4.00 (3)

Боровиковський Володимир Лукич
                1757 - 1825

Улюблений жанр - портрет
Володимир Боровиковський походив із Миргорода на Полтавщині, зі старої козачої родини, в якій малярство було до деякої міри сімейним. Його батько і дядько були іконописцями, малювали ікони також всі його три брати - Василь, Петро та Іван. Катерина ІІ, подорожуючи по південних губерніях, помітила роботи маловідомого маляра, в яких він прославив її, «Мінерву росску», як наступницю діянь Петрових. Володимир 1788 року вже як відомий творець іконостасів  переїхав до Петербурга, де працював під керівництвом Дмитра Левицького.
   Улюбленим жанром Боровиковського став портрет, і Академія мистецтв змушена була наперекір статуту  удостоїти майстра звання академіка  за роботи в цьому, як тоді вважали, «второстепенном роде искусства».
   «Портрети, - пише Гнедич, - виходили в Боровиковського деколи задивляючі. Він прегарно володів гамою барв і надавав одностроям катерининської й олександрівської доби чаруючої око гармонії фарб, ні на йоту не відступаючи від природи. Тільки він знав таємницю такої розв'язки гри самоцвітів і перлів на грудях орденованих достойників, коли із звичайних орденів виходив цілий барвовий акорд. Усі його портрети пройняті якимсь сентименталізмом, куди різкіше підкресленим, ніж у Левицького, рисунок якого був досконаліший, ніж у Боровиковського».
   Вершиною творчості Володимира Боровиковського став портрет юної Марії Іванівни Лопухіної, який створений художником  в 1797 році. Потаємне життя юної душі показує нам митець, душі ніжної, глибоко чутливої. Поет Я.П.Полонський писав:
Она давно прошла, и нет уже тех глаз
И той улыбки нет, что молча выражали
Страданье - тень любви, и мысли -
                                              тень печали,
Но красоту ее Боровиковский спас.
   
    Вірніше було б назвати цю роботу «Портрет М.І.Толстої»: 1797 року, коли ця картина писалася, зображувана ще не вийшла заміж за Лопухіна. Але дослідники з'ясували це надто пізно - шедевр Боровиковського вже чимало років фігурував у каталогах та наукових розвідках як «Портрет М.І.Лопухіної». Отже, вирішили назви не міняти. Визнання картини відбулося через багато років після смерті художника: портрет, як родинна власність, був невідомий загалу. Сам Володимир Лукич, вочевидь, вважав це своє полотно вдалим. Він послуговувався окремими елементами його композиції, живописними засобами в інших портретах, сподіваючись, певно, досягти не меншого ефекту. Та даремно. Портрет дочки кологривського предводителя дворянства був саме шедевром. Непередбаченим, неподільним і непроникним. Шедевр, не вдатний прислужитися навіть авторові: то Сезам, що вдруге вже не відкриється.
   На жаль, про Марію Іванівну Лопухіну невідомо майже нічого. Дочка генерала у відставці. Рідна сестра Федора Лопухіна - дивака, химерника, пізніше знаного за прізвиськом «американець». Коли Боровиковський писав Лопухіну, їй було вісімнадцять років.
   Настрій «ніжної чутливості» зникає з полотен художника, коли правда життя, правда характеру не дають поводів для такого настрою - в портретах царедворців, політиків, генералів... Не зміг ввічливою усмішкою прикрити своє істинне лице «брильянтовий князь» Куракін, якого за зарозумілість і чванство прозвали також «павичем».
   Боровиковський став найвидатнішим портретистом Петербурга. З 1795 року він академік, з 1802 - радник Академії мистецтв. В пізніх жіночих портретах майстра на зміну меланхолічній мрійливості приходить чітка графічність обрисів, скульптурна завершеність форм, панування локального, насиченого кольору: в живописі утверджувався новий художній стиль - класицизм. Працюючи в дусі класицизму, художник продовжував кращі західноєвропейські традиції в українському мистецтві. Всього Боровиковський намалював близько 160 портретів - полковника П.Руденка, О.Капніста (1780),
«Богоматір на троні», «Цар Давид», В.Арсеньєвої, М.Лопухіної, О.Безбородька з дочками та багато інших.
   Відомо, що Боровиковський мав цілу низку замовлень на більші, монументальні роботи. Він виконав іконостаси і розписи церков та соборів у Миргороді, Кобинцях, Могилеві, Петербурзі та інших містах.
   Із збереженої переписки митця із земляками (1795 - 1819) довідуємося, що Боровиковський залишився типовим «полтавцем» і на далекій чужині, додержуючись українських звичаїв і традицій, та все мріяв повернутися в Україну перед смертю.

 


 Ілля Юхимович Рєпін
               1844 - 1930

Один з наймайстерніших в історії світового живопису художників-реалістів. Мало кому відомо, що геніальний майстер портрету мав не лише українське коріння, а й велику приязнь до України, про що свідчить сила-силенна картин видатного митця.
   Харківщина, місто Чугуїв. Родина військового поселенця Рєпіна. Батько, рядовий солдат уланського полку, постійно перебував у воєнних походах. Це майже все, що запам'ятає про нього малий Ілля. Мати залишилась у спогадах хлопця жінкою неабиякої доброти і, в той же час - вольовою і мудрою. Вона фактично самостійно виховувала чотирьох дітей. Навіть першу освіту Ілля разом зі старшою сестрою почав здобувати у стінах рідної домівки. Йому дуже подобалося, коли мати вечорами читала їм вірші, а ще він з цікавістю спостерігав, як мати «грається» з фарбами. Її захоплення поезією і живописом Ілля вбирав у себе щохвилини. Взявши пензля і почавши малювати у ранньому дитинстві. Рєпін і у майбутньому передав своїм полотнам особливе замилування красою українського народного побуту і звичаїв, народних типажів і мальовничих краєвидів.
     Від релігії до містики
Серйозно Ілля почав займатися живописом у тринадцять років. Опановувати ази мистецтва юнакові допомагав художник-іконописець Бунаков. Під його керівництвом Ілля виконував замовлення на ікони і розписував церкви. Незабаром з'явився і перший самостійний витвір молодого митця - ікона «Розп'яття». Після цього бажання стати художником і отримати художню освіту все частіше оволодіває Іллею. У 19 років мрії молодого Рєпіна здійснюються, він переїжджає в Петербург і вступає до Академії мистецтв. В академії він з неабиякою впертістю прагне стати художником, його наполегливість і старанність не залишаються непоміченими. Молодого вихованця нагороджують малою золотою медаллю за твір «Іов та його друзі», а 1872 року - за академічну дипломну роботу «Воскресіння доньки Іаїра».У 1870 - 1873 роках він малює також відоме полотно «Бурлаки на Волзі». У 28 років Рєпін отримує велику золоту медаль і право на шестирічне навчання в Італії та Франції, де успішно завершує художню освіту. У  Парижі він пише «Паризьке кафе», «Околиця Парижа», «Дорога на Монмартр в Парижі» і нашого казкового «Садко».
   За роки мандрів художником оволодіває ностальгія за рідним краєм. У 1876 році, повернувшись до Росії, Рєпін починає співпрацювати з Товариством пересувних художніх виставок. Багато працює, не реагуючи на болі в руці, що починають турбувати його. Друзі, які часто навідувалися до нього у вихідні, намагалися ховати від художника олівці та пера, щоб він хоча б якийсь час не втомлював хвору руку. Це не допомагало. Він знаходив недопалки або звичайні сірники, вмочував їх у напівсуху туш і похапцем починав малювати. Тільки після цього починав заспокоюватися.
   Поступово, одна за одною, з'являються роботи: «Правителька Софія Олексіївна у монастирі» - досить енергійна фігура;  «Арешт пропагандиста»;  «Відмова від сповіді»; «Хресний хід у Курській губернії» - картина, наповнена типажами народних героїв; «Не чекали» - повернення з заслання - один з кращих витворів художника побутового жанру.
   Велику художню цінність мають портрети роботи Рєпіна, зокрема В.Стасова, М.Мусоргського, М.Пирогова, П.Стрепетової, Л.Толстого, Елеонори Дузе, В.Сєрова, Павлова, груповий портрет «Засідання Державної Ради».
   У 1894 - 1907 роках Рєпін багато часу приділяв викладацькій роботі, був професором Академії мистецтв, у 1898-1899 - її ректором.
   Якось,    ознайомившись із текстом листа запорожців до турецького султана Магомета ІУ, який пропонував козакам перейти під його керівництво, художник захопився новою ідеєю - написати твір про запорожців. Його картина «Запорожці пишуть листа турецькому султану» - найпопулярніший твір художника про Україну. Створював він її аж 13 років. Навесні 1880 року Рєпін із своїм талановитим учнем  Валентином Сєровим вирушив на Україну, щоб на власні очі побачити історичні місця Запорозької Січі, робив ескізи натовпу людей, які збиралися на Олександрійській пристані. Завітав тоді Ілля Юхимович і до нашого краю, в село Качанівку колишнього Конотопського повіту, де його ласкаво прийняв відомий свого часу колекціонер  Тарновський. Там він побачив багатющу колекцію старовини, що стала художникові у великій пригоді. Створення «Запорожців» давалося нелегко. Ілля Юхимович довго працював над персонажами, роками виношуючи в своїй душі окремі образи. Інколи для якоїсь виразної постаті йому були потрібні не один, а два-три типи натурників, щоб з одного взяти вираз обличчя, статуру, з другого - пронизливий погляд, з третього - великі вусища, усмішку тощо.
   Так було з головним героєм - кошовим отаманом Сірком. Портрета Івана Сірка не збереглося, тому Рєпін мусив проявити свою творчу фантазію. Довго він шукав підхожу людину для  Сірка. І ось в 1889 році Рєпіну пощастило. Він зустрівся з нашим земляком генералом М.І.Драгомировим. Коли Рєпін уперше його побачив, то аж вигукнув: «Живий Сірко!»
   Художник використав у картині як прототипи образів ще двох  наших земляків. Для худорлявого похмурого козака у високій чорній шапці позував господар Качанівки В.В.Тарновський. У картині приваблює рудий, як вогонь, козак, в якого немає Кількох зубів у верхній щелепі, але в цього щербатого козака найуїдливіший усміх. Цікава історія його прототипу. Якось Рєпін їхав з Яворницьким через Дніпро паромом. Разом з ними переправлявся і поміщик В.Тарновський своєму фаетоні. Художник звернув увагу на кучера Тарновського Нікішку. Це був низенький, рудуватий чоловік з кількома зубами в роті. Коли він сміявся, Ілля Рєпін пильно вдивлявся в риси його обличчя. Адже так одчайдушно весело мав сміятися козак на його картині, де запорожці складають листа до Султана. Ілля Юхимович швидко розгорнув альбом і зафіксував олівцем основні риси знайденого типу.
   Версій картин у автора кілька, одна з яких, найбільш вдала, на думку відомого Третьякова, знаходиться у Харківському художньому музеї. Слава «Запорожців» облетіла всю Росію, перейшла кордони. На виставках у Чикаго, Будапешті, Стокгольмі, Мюнхені картина мала великий успіх.
   Однією з найбільш загадкових робіт великого Рєпіна вважають картину «Іван Грозний убиває свого сина». На початковій стадії написання полотна з художником почали відбуватися дивні речі. Рєпін зізнався, що ховав полотно подалі від очей через те, що написаний образ наганяв на нього страх. Вивчення біографії Івана Грозного вимагало від художника концентруватися на паталогічних рисах царя. «Я працював, як зачарований, - писав Рєпін. - Мені часом було дуже страшно. Я відвертався від полотна і не міг працювати, у друзів ця картина викликала ті ж відчуття. Але я знову і знову повертався до роботи». У 1885 році картина була написана, але Третьяковська галерея не поспішала її купувати. Урядовцям  не сподобалась тема царя-вбивці. Критики проводили паралель з портретом Каракозова, який був написаний Рєпіним раніше. А після того, як картину все ж таки придбав музей, було настійно рекомендовано не виставляти «Івана Грозного» на огляд публіці. Дійсно, з появою полотна у музеї почалася містична історія картини. Спочатку до полотна почали приходити люди, які закликали до боротьби з монархією, пізніше картину було порізано ножем. Рєпін ще раз спробував переписати обличчя царя, але контраст виявився невдалим і картину довелося відновлювати знову.

       Рідні Пенати (Фінляндія)
Пристрасть Рєпіна до малювання тісно перепліталась ще з однією. Його безмежно захоплювали музика і театр. Відомі на той час музиканти й артисти мали за честь грати в Пенатах - мальовничому селищі Куоккала (нині Рєпіно), де провів останні тридцять років Ілля Рєпін. Його приваблювала краса північної природи і тиша, яка так нагадувала йому дитинство. У той же час близькість Петербурга, Академії мистецтв, де він викладав, можливість відвідувати виставки, музеї, театри. Все це дозволяло йому перебувати у центрі художнього і суспільного життя. Коли Рєпін переїхав у новий маєток, він був уже всесвітньо відомим. Його було визнано кращим російським  художником. Щосереди (в інші дні він напружено працював) друзі приїжджали на «рєпінські травки» - так жартома знайомі називали  обіди у художника. Його дружина дуже уважно  ставилася до здоров'я чоловіка, тому його і всіх друзів годувала винятково вегетаріанськими стравами. Гості співчували художнику і підгодовували його привезеними з собою смачними делікатесами. А приїжджали до Рєпіна художники, письменники, вчені, композитори, актори, поети. У вітальні завжди лунала музика. Під час таких зустрічей Рєпін знайомив усіх із новими роботами або робив ескізи присутніх.
   Сьогодні у вітальні, як і колись, висить мідний гонг, ударом у який повідомлялося про прихід гостей. У їдальні стоїть незвичайний круглий стіл, за яким можна було обходитися без прислуги. На стінах - роботи Рєпіна. У музеї представлено понад сто його картин, а також роботи друзів і учнів.
   Та найважливішою частиною будинку, який був перебудований за планом митця, була майстерня - величезна зала складалася з окремих кімнат. Рєпін любив одночасно писати кілька робіт. Не заважаючи йому, тут мали можливість працювати й учні художника. У Пенатах були створені такі картини, як «Пушкін на ліцейському іспиті», «Чорноморська вольниця», «Гопак», а також велика кількість портретів друзів і відомих сучасників.
   Після сніданку Рєпін завжди поспішав у майстерню і там фактично виснажував себе роботою. Художником він був одержимим і повністю віддавався своїй пристрасті. Шалена внутрішня сила змушувала його від світання до смеркання, не випускаючи з руки пензля, віддавати всього себе величезним полотнам, якими були обставлені його майстерні. Коли в 90-х роках від нескінченної роботи права рука Рєпіна почала відмовляти, він оволодіває живописом лівою. Тоді художник і вигадав спеціальну підвісну палітру, що зараз знаходиться в майстерні разом з його пензлями та іншими реліквіями. На одному з останніх автопортретів він зображений із пензлем і палітрою. «Я не залишив мистецтво. Всі мої думи про нього...», - напише він пізніше.

     З думкою про Україну
   З рідною Україною Рєпін був у постійному зв'язку. Їздив туди з далекого Петербурга, малював рідну природу, студіював минуле країни. У малярському доробку є одна з кращих інтерпретацій постаті Шевченка, портрети діячів української культури - С.Любинської, М.Мурашка, М.Костомарова, С.Тарновської, Д.Багалія та ціла низка жанрових, історичних картин і етюдів на українську тематику - «Вечорниці», «Козацькі типи», «Волосний суд у Чугуєві», «Святі гори на Донці»,  «Козацькі могили» та багато інших. Ще незадовго до Світової війни Рєпін мав намір переселитися в Україну і там, у рідному Чугуєві, закласти малярську студію і викладати. Рєпін мріяв, що на його батьківщині молоді таланти матимуть можливість професійно навчатися живопису. На жаль, обставини склалися так, що великому художнику не довелося власноруч втілити в життя свою заповітну мрію. Незважаючи на  запрошення на найвищому офіційному рівні (лист К.Е.Ворошилова, 1926) Рєпін так і не зміг повернутися на Харківщину. Його діти не підтримували бажання батька.
   
   Помер і був похований Ілля Юхимович Рєпін 1930 року в Пенатах. Велика березова алея, посаджена художником, веде до його могили, що знаходиться в одному з куточків парку. У цьому мальовничому місці за життя Рєпіна були вириті ставки, прокладені алеї, побудовані альтанки. Свої Пенати Рєпін заповідав Академії мистецтв СРСР, і в 1940 році, через десять років після його смерті, в будинку був відкритий музей. Він проіснував недовго. Коли в 1944 році наші війська ввійшли в Куоккала, на місці будинку Рєпіна вони побачили руїни. На щастя, усі речі художника встигли вивезти до Ленінграду.
   У 1962 році «Пенати» знову відкрили двері для відвідувачів. Тут усе відтворено так, як було за життя художника. Знову ви входите в парк через різьблені ворота, у його глибині видніється своєрідний за архітектурним стилем будинок - з великими вікнами і верандами. Найбільші і світлі приміщення займають майстерні художника, де Рєпін, як він сам казав, провів найкращі години свого життя.
   У 1969 році відкрито музей Рєпіна також у Чугуєві.


   
 
Архип Юхимович Куїнджі  1842– 1910
   Безкраї степові простори, дзеркальні води широких повноводих рік, завмерлі у нічній дрімоті українські села і хутори, білі хатки у місячну ніч – все це зображено на полотнах відомого художника-пейзажиста Архипа Івановича Куїнджі. Народився він у 1842 році, у місті Маріуполі, в сім’ї грека-чоботаря. Дитинство його було безрадісне: шестирічним хлопчиком він осиротів. Був пастухом, хлопчиком «на побігеньках», пізніше ретушером в одеського фотографа. Двадцятирічним юнаком приїхав у Петербург, з великими труднощами йому вдалося вступити до Академії мистецтв, яку так і не вдалося закінчити. Це було не від браку таланту, а навпаки, від його могутності і самобутності. Куїнджі був природженим новатором, який шукав своїх шляхів відображення навколишнього світу, мав феноменальну чутливість зору до відтінків, до гри світла й тіні. Коли у 1876 р. Куїнджі продемонстрував на пересувній виставці свою «Українську ніч», газети писали, що цей пейзаж повністю «вбиває» всі інші пейзажі виставки. І це справді було так – настільки незвичною (і в той же час правдивою) була його картина з її темно-синім небом, стрункими тополями, місячним сяйвом на стінах хат, величним спокоєм, тишею південної ночі і самотнім вогником, який ледь виднівся у віконці.
   Весною 1880 року на Великій Морській у Петербурзі можна було спостерігати незвичайне видовище. Вся її проїжджа частина була суцільно забита каретами і візками, а вздовж будинків юрмилась величезна черга від Невського проспекту до будинку, де знаходилось виставкове приміщення Товариства заохочення художників. Годинами тут простоювали люди, щоб побачити одну-єдину картину. Це був пейзаж Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі». Ніяких інших картин у приміщенні виставлено не було.
   З часів «Останнього дня Помпеї» художника Брюллова не траплялось так, щоб люди намагались побачити один-єдиний твір живопису. Ця картина викликала багато суперечок. Відвідувачі дивувались, ойкали, замовкали, зачаровані побаченим: високе нічне небо, місяць, ніби щойно виглянув у просвіт між хмарами, сріблясті зеленуваті простори Дніпра, берег, теплі вогники у вікнах українських хат…Поет Яків Полянський писав: «Що це таке? Картина чи дійсність? У золотій рамі чи у відкрите вікно бачили ми цей місяць, ці хмари, цю далечінь, ці вогники сумних сіл і ці переливи світла, це сріблясте відображення місяця у водах Дніпра, який огинає далекі простори, цю поетичну тиху величну ніч?»
   Успіх, яким користувалась картина Куїнджі «Місячна ніч на Дніпрі», інакше не можна назвати, як феноменальний. Публіка валила валом, щоб полюбуватися на це немислиме таємниче мерехтіння, світіння полотна, яке давало повну ілюзію місячної ночі. Картина висіла в кімнаті, де були завішені всі вікна, царювала напівтемрява. Був неправдоподібним такий вражаючий ефект, і багато хто із публіки хотів впевнитися, чи не насмішка все це, чи не вставив хитроумний живописець кусочок блискучого металу в полотно. Крамський говорив що з часом ці небувалі краски обов’язково померкнуть, зачарування розвіється і нащадки ніколи не повірять тому, що ця картина була дійсно чудом. Він пропонував товаришам-художникам підписати щось на зразок протоколу, засвідчити потомкам, що «Ніч на Дніпрі» вся наповнена дійсним світлом і повітрям, річка дійсно здійснює величну свою течію і небо – настояще, бездонне і голубе…» Знаходились люди, які підходили до картини з лупою, щоб розгледіти її «секрет». Одна із газет навіть припускала, що художник писав свій пейзаж якоюсь таємничою «місячною фарбою». Багато хто називав художника «чародієм» і серйозно вірив, що він має якусь таємницю, яку старанно оберігає – чи це рецепт особливої краски, що світиться, чи щось подібне. Ілля Рєпін в «Далекому близькому» розповідав: час від часу зависники думали, ніби вони розгадали секрет Куїнджі (один із них, наприклад, «догадався»: Куїнджі малює природу через кольорове скло!), і тоді вони до нього приходили  і, торжествуючи, викладали свої догадки, а Куїнджі довго реготав…Але в глибині душі ця шумиха дратувала художника. Тим більше, що публіка , яка з захопленням прийняла «Ніч на Дніпрі», скептично віднеслась до «Березової рощі», яку він виставив в наступному, 1881 році.
   «Це ж не картина, з цього потрібно картину писати!» - вигукнув художник Шишкін, вперше поглянувши на «Березову рощу». В похмурому залі Петербурзької виставки цей залитий сонцем пейзаж дійсно здавався не картиною, написаною краскою на полотні, а заправленим в раму куском живої, трепетної, світлом і повітрям дихаючої природи…На цей раз той же Крамський писав: «Це діє так же сильно, як реальність, але у мистецтва інші завдання, і вплив його повинен бути іншим…Горячечність лісу, як страшний сон, якого ніколи не забудеш…»
   Куїнджі був приземкуватий, ходив впевненою важкою ходою, трохи перевалюючись. У нього була «голова Зевса» -  хвилясте кільцями темне волосся, пишна борода, орлиний ніс, незвичайно живий погляд опуклих чорних очей. Про таку зовнішність в Україні говорять: «циганкувата». Природа щедро наділила його величезною силою, а також добротою. Він сам був цією природою, а все навкруг продовженням його. Він не міг рвати квіти і м’яти траву – це було рівнозначно тому, що  причиняти біль самому собі; птахи і звірі були його друзями. Щодня у визначений час він виходив на вулицю з мішком корму, і десятки пернатих злітались до будинку на шостій лінії Васильєвського острова в Петербурзі, де проживав художник. Він був за вдачею вільнолюбивий і незалежний. Коли у Петербурзі виникли студентські заворушення, які закінчились страйком, Куїнджі звільнили зі складу професорів академії, і він перебував під домашнім арештом «за близькість до студентів і авторитет серед страйкуючих». Молодь любила художника і називала «батьком».
   У віці сорока років, будучи на вершині слави і визнання,в розквіті сил і таланту, він несподівано вирішив «зійти зі сцени» і твердо заявив, що віднині і до кінця життя не виставить більше жодної картини. Так він і зробив. Він збагнув, що «Українські ночі» були вершиною його творчості і краще він уже нічого не напише. Художник хотів неперевершеним Куїнджі залишитися назавжди. Останньою картиною, що виставлялась за його життя, була – «Дніпро вранці». На ній не було вже приголомшливих світлових ефектів, нічого, крім порослого вигорілою травою, польовими квітами і чортополохом берега та безкрайніх просторів степу, оповитих ранковим серпанком.
Здається все дуже просто. Але, зупинившись перед цією картиною, відчуваєш особливу енергетику та радість – так буває, коли рано-вранці опинишся на березі ріки і стоїш у щасливому мовчанні…
   Майже тридцять років Куїнджі публічно своїх картин не виставляв, хоча творити картини не припиняв жодного дня. Але все це йому здавалось повторенням знайденого, уже відкритого людям. Гордість генія не дозволяла йому повторювати не тільки інших художників але й самого себе. Наприкінці життя у нього, як і у більшості вразливих, бурхливих, повнокровних натур, виявилось хворе серце. Перед смертю він зіскочив з ліжка, поспішив кудись, вибіг у передпокій - і впав мертвим.
   Коли у 1910 році було відкрито його заповіт, то виявилось, що всі свої заощадження (біля двох мільйонів карбованців) він заповідав Товариству заохочення художників, залишивши дружині скромну пенсію.


  
Дмитро Григорович Левицький
            1735 - 1882

      Про життя художника Дмитра Григоровича Левицького ми знаємо дуже мало. Та відомо, що воно було довгим і не дуже щасливим. Знаменитий портретист народився в Києві 1735 року в сім'ї гравера Григорія Левицького. Змалку під наглядом батька писав ікони. А потім, коли збудували за проектом архітектора Растреллі Андріївську церкву, Дмитро Левицький потрапив до групи живописців, що оздоблювали цей храм. Там він і познайомився з видатним російським художником А.П.Антроповим, який взяв його з собою до Петербурга. В Петербурзі молодий киянин досить швидко став визнаним майстром портрета, його навіть називали «першим пензлем Росії». І справді, Дмитро Григорович Левицький створив десятки прекрасних полотен.
      Творчі пошуки митця були для свого часу передовими. Це єднало його не тільки з видатними художниками-сучасниками, а також з літераторами. Левицький близько товаришував з Державіним, з поетом Капністом, байкарем Дмитрієвим, багато років дружив з визначним суспільним діячем, просвітителем Новиковим. Дмитро Левицький, єдиний з живописців ХУІІІ сторіччя, створив велику галерею образів російських літераторів. Сучасники казали, що його портрети надзвичайно правдиві й життєві.
      Пензлю Д.Г.Левицького належить один з кращих портретів великого французького просвітителя і філософа Дені Дідро. Зараз це полотно експонується в Женеві, у публічній бібліотеці. Чим же так приваблює портрет Дені Дідро? Художник змалював його в домашньому халаті, без парика, який на той час був необхідним предметом у вбранні дворянина. З картини дивиться втомлений, доброзичливий чоловік, який задумався про щось своє. Саме вміння виявити в людині значно більше, ніж це можна побачити з першого погляду, й цінували у творчості Дмитра Левицького передові люди того часу.
      За парадний портрет архітектора А.Ф.Кокорінова - директора Академії мистецтв - митець був удостоєний звання академіка живопису. Відомі також портрети польського короля С.Лещинського, алегоричний портрет  Катерини ІІ, заводчика П.Демидова. Левицький умів у парадному зображенні аристократа або пихатої дворянки відобразити живу натуру, помітити індивідуальні риси, створити образ живої людини. Так, на портреті П.Демидова відтворено образ багатія, Зайнятого своєю улюбленою розвагою - вирощуванням рідкісних рослин. Накинувши на шовковий костюм атласний халат, вельможа спирається на садову поливальницю і з задоволеним виразом обличчя показує рукою на рідкісні рослини, які щойно розквітли. Біля поливальниці цибулина тюльпана і розкрита книга, напевне з ботаніки. Це вже не парадний портрет. Тут Демидов зображений у звичайній домашній обстановці. Дві колони на задньому плані і палац, що видніється в перспективі, нагадують про поважність і багатство вельможі.
     А ще є в доробку художника чудова серія портретів смолянок. Це були юні інститутки першого в Росії світського навчального закладу для жінок. Таких портретів раніше ніхто не писав. Дівчатка були зображені в русі: вони танцювали, грали на музичних інструментах... Коли дивишся на ці портрети, то здається, ніби художник підгледів усе це в житті, ніби дівчата не здогадуються, що їх малюють. Так, наприклад, Нелідову Левицький написав на фоні театральної декорації. Вона танцює старовинний танець менует. Постава дівчини жива й невимушена. І важко не замилуватися граціозністю її рухів, безпосередністю усмішки.
      На одному з автопортретів художника(1785) ми бачимо вже немолодого Левицького. Не можна сказати, що це уславлений і вдоволений собою майстер. Навпаки, невимовна тривога блищить у його очах. Можливо, в цьому передчуття подальшої трагічної своєї долі? Через два роки після написання цього портрета Левицький залишає Академію мистецтв, де майже двадцять років виховував молодих митців. Художник почав сліпнути. Він довго хворів і не міг працювати, як раніше. За останні сорок років життя ми знаємо дуже мало портретів, що належать пензлю Левицького. У 1882 році Дмитро Григорович Левицький помер. Така трагічна доля видатного митця, творчість
якого - вершина розвитку реалістичного мистецтва портрета ХУІІІ століття.

 

Сергій Васильківський
   Васильківський Сергій Іванович народився 19 жовтня 1854р. в місті Ізюмі на Харківщині.
   На здібності учня 2-оі харківської гімназії Сергія Васильківського першим звернув увагу викладач Д.І.Безперчий, співучень Т.Г.Шевченка по майстерні К.П.Брюллова. Він і розвинув у хлопцеві художника. В.С.Александров, який доводився Сергієві родичем і вбачав у ньому якщо не поета, то артиста чи музиканта, дозволив користуватися своєю бібліотекою. Поряд з пристрастю до малювання Васильківський, змалку зачарований українськими народними піснями та думами, захоплювався музикою й співами. Мав прекрасний голос і грав на багатьох інструментах. Та, зачарований творчістю передвижників, він обирає малювання.  
   Кинувши навчання у Харківському ветеринарному  інституті, студентом якого став за наполяганням батьків, Сергій Васильківський подався до Санкт-Петербурга в Академію мистецтв, здобувши там за успіхи в навчанні одинадцять срібних і золотих медалей. За картину «По Дінцю» був нагороджений золотою медаллю і  як стипендіат Академії поїхав вдосконалювати майстерність до Франції.
   Перед прискіпливим глядачем Заходу постав дужої сили український митець, який уже після перших своїх виставок здобув право виставлятись у паризьких салонах поза конкурсом. На полотнах - поруч із прізвищем - малював схрещені пензель та флейту...
   І мало йому було однієї Франції. Подорожував до Піренеїв, навчався в Іспанії, потім в Італії. Щоб пізнати виразно національний Південь, тривалий час мандрував Алжиром...
   Повернувшись до Північної Пальміри, після успішних петербурзьких виставок, після того, як царська родина придбала кілька краєвидів його пензля, після академічного й земляцького визнання його малярства, всім серцем відчув: пора повертатися в Україну!
   Приїхав на Харківщину, та не застав живою Софійку, своє кохання. Померла...
   І заголосила душа Сергієва. Заскімлила сопілка, заплакала флейта, заридала скрипка...І до кінця днів своїх залишався художник самотнім.
   Помандрував Сергій Україною, побурлакував Слобожанщиною, поніс у світи зранену свою душу. Прозріли йому очі, розкрилися думи народні, зацвіла усіма барвами земля рідна. В його полотнах - найтонші тональні переходи, виняткова краса й  згармонійованість колориту, сила й звучність фарб, складна й доладна композиція. Неосяжна глибінь синяви неба, велика, трагічна й героїчна історія народу - в  козацьких левадах, в козацьких пікетах, в козацькій бойовій звитязі.
   Типові риси української природи передають твори:  «Весна на Україні»,1883; «Ранок. Отара в степу»,1884; «Козача левада»,1893; «Дніпровські плавні»,1896; «Околиці Ай-Тодора», «Після дощу» та інші. Героїчному минулому присвячені картини: «Козаки в степу», «Дума про трьох братів», «Похід козаків»,1917р., «Бій запорожців з татарами», «Сторожі запорозьких вольностей». Сучасний художникові побут «Ярмарком у Полтаві». Для будинку Полтавського земства Васильківський виконав проекти орнаментальних розписів і картини: «Чумацький Ромоданівський шлях», «Козак Голота», «Вибори полковника Мартина Пушкаря». Разом з М.С.Самокишем Васильківський створив альбоми «З української давнини» та  «Мотиви українського орнаменту».
   1890 року Сергій Іванович мав одержати звання академіка. Але не виправдав сподівань жерців академічного мистецтва, які вважали, що від його картин віє мужицьким і навіть гайдамацьким духом. В останні роки життя, коли у нього, хворого на стенокардію й астму, притупився зір, він під спів сліпого кобзаря писав останнє полотно «Дума про трьох братів».
   Краєвиди України пензля Сергія Васильківського, ті картини, які він виставляв чи то в Харкові, чи в Полтаві, Петербурзі чи Києві, Парижі чи в Римі, - доносили й продовжують доносити до глядача зримий, глибоко правдивий і хвилюючий образ нашої землі, всю її мальовничу неповторність. В художній спадщині Васильківського понад 3000  картин. Його нев'янучої краси твори слугували й слугують своєрідною візитною карткою України. Вони - гордість вітчизняної культури, справжній її скарб.
А ім'я художника - навіки незабутнє.

 

 

Тарас Григорович Шевченко (художник)
                1814 - 1861

   Т.Г.Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 - на заслання і лише 13 років він був порівняно вільною людиною.
   Геніальна, стихійна й всеобіймаюча творчість Шевченка-поета залишила в тіні його образотворчу спадщину. Навіть спеціалісти-мистецтвознавці не оцінили Шевченкової образотворчості як слід. В доробку Шевченка-художника  близько 1200 робіт: олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків. Це все-таки перший академік гравюри Петербурзької академії наук!
   Шевченко Григорій Іванович, батько Кобзаря, був письменною людиною і часто читав членам своєї родини «Житія святих»та інші церковні книги. Перед смертю він сказав: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, - він не буде абияким чоловіком: з його буде щось дуже добре або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».
   Тарас залишився круглим сиротою, коли йому було 11 років. Пізніше хлопець потрапив до двору пана Енгельгарда, який віддав 18-річного юнака на чотири роки В.Г.Ширяєву  - «разных живописных дел цеховому мастеру», щоб зробити з обдарованого козачка свого дворового художника.
   Знайомство Тараса Шевченка з художником Іваном Сошенком у Літньому саду в Петербурзі не є фактом його біографії. Цей епізод, описаний ним у повісті «Художник», запозичений із життя близького друга - художника Штернберга (13-літнього Василя саме там зустрів художник Михайло Лебедєв). Шевченка познайомив з Сошенком родич Ширяєва, розповівши про талановитого юнака. Сошенко звів його з поетом Євгеном Гребінкою. Обидва заопікувалися талановитим земляком, познайомили його з секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, з митцем Венеціановим, із знаменитим художником Карлом Брюлловим та з великим російським поетом і вчителем царських дітей Василем Жуковським. Всі вони зацікавилися кріпаком. Брюллов намалював портрет Жуковського. Портрет пустили на лотерею, при чому велику частину лотів закупила царська сім'я з поваги до особи поета Жуковського. За придбані гроші (2500 рублів). За придбані гроші було куплено Шевченкові волю 22 квітня 1838 року.
   На кошт «Общества поощрения художеств» Тарас вступає до Академії мистецтв в Петербурзі й тут під рукою Карла Брюллова працює до 1845 р., в якому дістає звання «вільного художника». І хоч, як знаємо, Брюллов заборонив йому виходити поза вузькі античні форми й теми, заголовки його перших картин свідчать про те, що слухатись Брюллова було йому не під силу. Навіть праці, що за них Шевченко дістає академічні відзначення, далекі від класичних ідеалів «Карла Великого». «Борець» (1838), «Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою» (1840) чи «Циганки» (1841) написані в стилі романтичного побуту. Замість змальовувати гіпсові скульптури, Шевченко ходить на Смоленське кладовище «лопух та дерева змальовувати», а для прожиття ілюструє тогочасні видання.
   Одним з провідних жанрів творчості Шевченка став портрет: він написав їх понад 130. Портретам Шевченка властиві віртуозне володіння різними мистецькими техніками, гострота психологічної характеристики, вони виконані аквареллю, олійними фарбами, олівцем, сепією чи в техніці офорту(портрети М.О.Луніна, Горленко, М.С.Щепкіна, Айри Олдріджа, М.О.Сєверцова, Ф.П.Толстого,1860; П.К.Клодта,1861). Особливе місце в його портретній та ілюстративній творчості належить жінкам, образи яких відзначаються майстерністю у передачі національного характеру, колоритністю і композиційною довершеністю («Катерина», «Циганка-ворожка», «Марія. За поемою О.Пушкіна  «Полтава»). Глибоким психологізмом пройняті автопортрети  Шевченка, які становлять своєрідний образний літопис життя геніального українського поета і художника.
   Під впливом Штернберга родиться в Шевченка (1844) замисел «Живописної України», що мала містити тритомний альбом малюнків із текстами кращих україно- знавців того часу. «Судна Рада», «Дари в Чигирині», «Старости», «У Києві» та «Видубицький монастир» - Оце п'ять картин, переведених потім на офорт, які дають нам уявлення про зміст і характер нереалізованої цілості.
   Першим з митців, яких було залучено до створеної в
 1845 р. Археографічної комісії в Києві, був Шевченко. За дорученням Комісії він об'їхав Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Волинь та Поділля, скрізь зарисовуючи пам'ятки мистецької старовини. У Переяславі він змалював Вознесенський собор, збудований гетьманом Іваном Мазепою, Покровську та Миколаївську церкви.
   Десять літ заслання з виразною забороною писати і малювати відірвали Шевченка від систематичної праці для мистецтва, до якого він наближувався хіба в щасливих випадках. Одним із них була Аральська експедиція Бутакова 1848 року, до складу якої Шевченко увійшов як художник. Він виконав понад 300 малюнків, відтворивши весь шлях експедиції. У квітні 1850 року в Оренбурзі за доносом про порушення царської заборони Шевченка заарештували і ув'язнили в Орській фортеці, а згодом перевели у віддалене Новопетровське укріплення (нині Форт Шевченка) на півострові Мангишлак. Сім років, які провів там Шевченко, були найважчими в його житті. Вони остаточно зруйнували здоров'я Кобзаря. Він страждав від безглуздої, принизливої і важкої солдатської муштри. Страшенно гнітила засланого поета самотність. Друзі Шевченка робили все можливе, щоб полегшити його тяжку долю, всіляко допомагали йому морально і матеріально.   
   В засланні Шевченко правдиво, з великим співчуттям до пригноблених царизмом казахів відобразив  їхнє життя і побут, знедолене дитинство байгушів. («Казахи в юрті», 1849; «Казашка Катя» 1857; «Байгуші», 1858 та ін.), створив пейзажі своєрідної природи Казахстану(«Крутий берег Аральського моря», 1848-49; «Новопетровське укріплення з Хівинського шляху», 1856-57, «Пожежа в степу», «Казахська стоянка на Кос-Аралі» та ін.)
   У 1856-57роках Шевченко створив серію «Притча про блудного сина». Його блудний син став військовим. Герой - нещасна, бідна людина, яка поневіряється на чужині; він гультяй, грішник без надії на повернення; він, зрештою, блудний син через важкі обставини життя. Ставиться митець до свого героя не без співчуття, але із осудом. У Шевченка замість бога в  долю блудного сина нещадно втручається миколаївська держава з усією її жахливою атрибутикою. Невідомо, який переступ учинив блудний син, ми тільки бачимо, що замість християнського прощення, замість батьківських обіймів герой прив'язаний до стовпа з колодкою в роті; потім потрапляє в тюрму, де прикутий ланцюгом до такого ж нещасного, як і сам; згодом його проводять крізь стрій - кара шпіцрутенами. Цей «виховний акт» миколаївської держави завершується тим, що герой потрапляє до розбійників і гине, а один із розбишак хвалиться останнім, що мав блудний син, - хрестиком на шиї, тобто надією на божу поміч, якої дочекатися нещасному не довелося. Повернення блудного сина нема, його муки завершує смерть.
   Після клопотання друзів 2 серпня 1857 Тарас Григорович назавжди ззззалишив Ново петровське укріплення. 20 вересня він прибув у Нижній Новгород. Там його затримала поліція і тримала під пильним наглядом. 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1858 року, у день свого народження, Шевченко одержав радісну звістку про дозвіл жити в Петербурзі.
   Після заслання Шевченко кидається у відкритий тоді для публіки Ермітаж, де копіює «Святу Родину» Мурільйо, після цього уже майже повністю  віддається гравюрі. За гравюрні копії з Рембрандта «Притча про виноград» та Соколова «В шинку» Шевченко дістає титул «академіка гравірування на міді». Поза портретами він тепер виконує цілу низку гравюр зі своїх та чужих картин, час від часу малюючи історично-побутові картини.
  Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав у рідне село Кирилівку, де жили його рідні. Побував на Чернігівщині, Черкащині, у Києві. Останній рік життя він дуже тяжко хворів. На автопортреті, написаному у 1860 році, на обличчі Шевченка помітні явні ознаки набряклості, що свідчить про тяжку хворобу серця. Життя поета згасало.
   Лише кілька днів показував час своєму господареві золотий годинник - єдина цінна річ, придбана Шевченком за все своє життя. Спускаючись сходами із своєї спальні в майстерню, хворий Шевченко спіткнувся і впав головою вниз. Відставний солдат, який служив у нього, прибіг на допомогу, але Кобзар уже не дихав. Це сталося на другий день після того, як Тарасу Шевченку виповнилося 47 років.
   Органічне поєднання сили Слова і сили Пензля, підпорядкування цієї подвоєної сили реалістичному відтворенню дійсності поставило нашого земляка до лав незрівнянних майстрів світового виміру. О.Новицький, автор першої монографії про Шевченка-маляра, спиняючись перед його «Судною Радою», пише: «Тут саме життя, як воно є, без усякої прикраси, чого російські малярі ще довго й пізніше не могли дати. Така картина могла стати в перший ряд поміж «передвіжніками», що з'явилися тільки в черговому поколінні; й не можна великим дивом не дивуватися, як цього не добачали всякі російські критики та історики мистецтва».

 

Микола Корнилович Пимоненко
               1862 - 1912

                                   ...Він був істинним українцем, не
                                    забудеться краєм за свої правдиві і
                                    милі, як Україна, картини...
                                                                              І.Рєпін.
     Микола Корнилович Пимоненко - відомий український художник. Його творчість посідає одне з провідних місць у побутовому живопису  України кінця ХІХ - початку ХХ століття. Більшість картин М.Пимоненко присвятив відображенню життя сучасного йому села, в яких правдиво й поетично показав побут і звичаї українського селянства.
Народився художник у Києві, в сім'ї іконописця й різьбяра іконостасів. Мандруючи з батьком по Київщині, малий Микола знайомився з життям і побутом українського села. Навчившись від батька основ художнього ремесла, він 16-річним підлітком вступив до Київської рисувальної школи, керованої живописцем і педагогом М.Мурашком, полум'яним послідовником та пропагандистом ідей передвижництва.
    Пимоненко був одним з найобдарованіших учнів цієї школи. Уже з другого класу він починає допомагати педагогам - веде рисунок у молодшій групі як репетитор. 1881 р. молодий художник за порадою М.Мурашка склав при Київському учбовому окрузі іспити на звання вчителя малювання в нижчих загальноосвітніх учбових закладах.
    1882 р. Пимоненко вступив до петербурзької Академії мистецтв як вільно слухач. З академічними завданнями він справлявся легко - за один рік пройшов клас гіпсів, гіпсових фігур і був переведений  у січні 1883 р. до наступного класу. Водночас з Пимоненком у натурному класі навчалися В. Сєров, М.Врубель, С.Васильківський та ін.
    1884 р. через хворобу легенів, що розвинулася у художника внаслідок матеріальних нестатків і перевтоми, а також через погані кліматичні умови Петербурга, він змушений залишити Академію і повернутися до Києва.
     З самого початку художньої творчості Пимоненка приваблює побутовий аспект відображення життя. хоча він прагне дати і соціальні характеристики дійовим особам, розкривши їх психологію. Про це свідчить картина «Гальорка»(1885), яку художник вважав своєю першою самостійною роботою.
    У 1885 - 1887 рр. М.Пимоненко експонував на академічних виставках різноманітні за сюжетами й образним складом твори, в яких відбилися його наполегливі пошуки своєї теми і засоби її розв'язання («Після аукціону»,1886; «На канікулах»,1887 та ін.) Починаючи з кінця 1880-х років у творчості Пимоненка визначається провідна тема - зображення життя українського села. У творах цього періоду переважають сюжети побутово-обрядового періоду («Святочне ворожіння», 1888; «Ворожіння», 1893).
     Етапною в творчості Пимоненка стала картина «Весілля у Київській губернії» (1891), що знаменує початок художньої зрілості митця. Ця картина - один з перших Пимоненкових творів, у якому дія розгортається просто неба. Пейзаж - зображення сільської вулиці в осінній день - відіграє роль не тільки середовища, а й доповнює сюжетну розповідь: свідчить, що весілля відбувається традиційної для тогочасного села «весільної» пори року. В творах «Свати», 1892; «Сватання» та ін. Пимоненко з етнографічною точністю відобразив українські звичаї, пов'язані з сватанням. Полотна з соціально загостреним сюжетом («Проводи рекрута», 1893; «Жертва фанатизму», 1899; «Самосуд» («Конокрад»),  1900; «Призов запасних», 1910) розповідають про тяжке життя трудового люду у тогочасних суспільних умовах.
   М.Пимоненко написав чимало творів, присвячених гомінким і мальовничим українським ярмаркам(«На ярмарку», 1898; «Ярмарок», 1904; «У горшковому ряду», 1911), у яких показав розмаїття побутових сцен, відобразив барвистість, декоративність українського народного вбрання і предметів побуту.
   У ряді творів Пимоненко, створюючи узагальнені портрети українських селянок, втілив народний естетичний і духовний ідеал трудової людини («Молодиця», «Продавщиця полотна», 1901). У різні роки своєї творчості він звертався до зображення селянської праці - показував роботу під час збирання хлібів («Жниця», 1889; «Жнива», 1896), на сінокосі («Збирання сіна на Україні», 1907). Картини відзначаються гармонійним поєднанням жанрової сцени з пейзажем.
   Колорит його творів стає багатшим, а манера письма - вільнішою. Пейзаж набуває одухотвореності, роль його в образно-емоційному ладі полотен помітно зростає. Зображення природи і людей стають у них органічними компонентами художнього задуму, посилюють виразність картини. Уперше ці риси чітко виявилися в полотнах «Останній промінь» (1990) і «Брід» (1901), де художник показав поетичну красу простих мотивів природи, сцени з життя сільських дітей дореволюційного часу. До подібного сюжету художник звертався й пізніше, у картинах «Дівчинка, яка пасе гусей» (1910) та «Гуси, додому».
    Велику роль відіграє пейзаж у картинах Пимоненка на мотив побачень. Найбільш вдалі з них були виконані в останні роки життя («Ідилія», 1908; «Побачення», 1908; «Суперниці. Біля колодязя», 1909 та ін.). У цих творах, вирішених у ліричному плані, художник торкається вічних для людства тем кохання і дружби.
    Пимоненко написав також ряд творів на історичну тематику: «У похід» та «Повернення з походу», зробив ряд ескізів («Козаки, які п'ють воду», «Козаки відпочивають», «Богдан Хмельницький» та ін.). Як майстер жанрового живопису він акцентував увагу в них на побутових моментах.
   Пимоненко виявив себе хорошим майстром портретного живопису. Він зображував переважно членів сім'ї та знайомих. Одним із перших був «Портрет батька» (1880). Колективним портретом можна назвати графічний твір «Рада Київської рисувальної школи» (1886). У ньому зображено силуети художників В.Яблочкіна, М.Мурашка, І.Селезньова, М.Врубеля, М.Пимоненка, Х.Платонова. Свого часу цей твір схвально оцінив М.Мурашко.
   Виступав Пимоненко і в книжковій графіці. Йому належать ілюстрації до поем Т.Г.Шевченка «Причинна», «Утоплена», «Русалка», «Черниця Мар'яна», які вирішені в оповідному плані. У 1890-х роках він брав участь у розписах Володимирського собору в Києві, авторами й основними виконавцями яких були В.Васнєцов, М.Нестеров, П.Свєдомський, В.Котарбінський.
    Усе своє життя Пимоненко багато й наполегливо працював. У 1885 - 1892 рр. він експонував картини на виставках петербурзької Академії мистецтв, з 1893 р. був незмінним учасником виставок передвижників, у 1891 - 1896 р. - Товариства південноросійських художників, завжди брав участь у мистецькому житті Києва, був членом товариства київських художників. У 1910 році входив до складу журі конкурсу на проект пам'ятника Т.Г.Шевченку у Києві. З 1907 р. Пимоненко виставляв свої роботи за кордоном - у Мюнхені, Парижі, Берліні, Лондоні, а 1909 р. його обрали членом Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури. Ряд творів митця придбали закордонні галереї.
   Багато сил віддав Пимоненко вихованню мистецької молоді. Він викладав у Київській рисувальній школі, у Політехнічному інституті, був одним з організаторів Київського художнього училища.
    Художня діяльність митця ще за його життя дістала визнання, схвальну оцінку прогресивних російських і українських діячів культури (В.Стасова, М.Мурашка, І.Рєпіна та ін.).
   Помер М.К.Пимоненко у розквіті творчих сил. На посмертній виставці творів митця, яка відкрилася 1913 р. в петербурзькій Академії мистецтв, експонувалося 184 картини, 419 етюдів і 112 малюнків. Проте це далеко не все, що він встиг зробити за своє життя.
   Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя українського народу, вміння бачити і передавати красу і поезію його життя.

 

           Владислав Городецький
                   1863 - 1930

 Народився В.В.Городецький 1863 року в селі Шолудьки, що на Вінниччині, в заможній польській родині. Вчився на архітектора в Петербурзькій академії мистецтв. Особливо цікавився стилями, що були поширені в античному світі, в епоху середньовіччя і в новий час. Владислав Городецький вивчав системи архітектурного декору. Він вважав, що і архітектура його часу повинна використовувати і переосмислювати ці системи, звичайно, враховуючи прогрес будівельної техніки. Закінчивши Академію, Владислав Городецький оселився у Києві. Тут на початку ХХ століття він збудував основні свої споруди. Творчий діапазон майстра надзвичайно широкий - школи, палаци, господарські, транспортні, промислові і культові споруди. Серед споруд у Києві: в стилі неокласицизму - Музей старожитностей і мистецтва (тепер Національний художній музей), у стилі модерн - власний будинок (т. зв. Будинок з химерами), у стилі неоготики - Миколаївський костел (тепер Будинок органної і камерної музики), у формах мавританської архітектури - Караїмська кенаса (тепер Будинок актора). Проектував будинки в Умані (гімназія і міська школа), Євпаторії (власна вілла). Городецький був також багатим чоловіком, мав у власності декілька підприємств. Захоплювався малюванням, фотографією, повітроплаванням, мисливством, мандрівками. Організував і брав участь у мисливських експедиціях по Середній Азії, Росії, Африці. У 20-х роках він мешкав у Варшаві. 1928 року переїхав до Ірану, де в січні 1930 року й помер.   

НАЙДИВОВИЖНІШЕ ТВОРІННЯ Городецького - «будинок з химерами».
   Навесні 1901 року за столиком одного з ресторанів Києва зустрілися Владислав Городецький, Олександр Скобелєв і Володимир Леонтович. Архітектор Городецький розповів своїм друзям-колегам, що недавно придбав ділянку землі на крутому схилі по вулиці Банковій. Співрозмовники здивувалися, адже там будувати неможливо. Проте через два роки В.Городецький показав украй здивованим колегам свій шедевр, згодом названий «будинок з химерами»...
   Будинок схожий на таємничий замок. Оздоблений він скульптурами з бетону. З кутів даху спускають свої вуса-щупальця потворні дельфіни, їхні хвости, переплітаючись, моторошно виглядають на тлі неба. На спинах дельфінів сидять жіночі фігури з тризубцями в руках; уздовж карнизів розмістилися величезні жаби; по стовбурах колон, обабіч парадного входу, вилазять ящірки; в орнамент горішньої частини колон уплетені голови носорогів.
   Ще пишніше виглядає інтер'єр споруди. Парадні сходи обрамлено з обох боків казковими птахами, які хапають гострими пазурами білі мармурові сходинки. Над усім цим - скульптурна композиція з двох величезних фантастичних риб'ячих фігур, гвинтоподібно закручених і оповитих водоростями. Зверху водорості увінчано квітами, у які вмонтовано лампочки в білих матових кулях. Стіни уздовж сходів покриті ліпниною - гірляндами дичини, оленячими рогами й іншими мисливськими трофеями. Зовнішнє скульптурне оздоблення виконав київський скульптор Еліо Саля, італієць за походженням. На початку ХХ ст. він викладав курс скульптури в Київському художньому училищі. На відміну від більшості тодішніх київських скульпторів, Саля працював переважно не з традиційними матеріалами (бронза, чавун, граніт, мармур), а з цементом. В.Городецький був основним замовником цементних скульптур Еліо Саля. Еліо був чудовим анімалістом, йому добре вдавалося зображення тварин, зокрема диких хижаків, усіляка морська живність.
 
 Визнання прийшло до Городецького наприкінці 90-х років ХІХ століття. Йому доручають будівництво художнього історичного музею. В основу споруди був покладений конкурсний проект Бойцова. Городецький творчо переробив архітектуру головного фасаду, надавши йому величі входу до будинку, схожого на храм Стародавньої Греції. Фронтон прикрашений скульптурами і барельєфами, лежить  на шести жолобчастих доричних колонах - вужчих угорі і ширших унизу. Скульптури на фронтоні немовби щойно прокинулися і насторожено попіднімали голови, виконані з цементу за проектом Еліо Саля. Оскільки цемент в той час не був популярним, власник фабрики Ріхтер запропонував його Городецькому безкоштовно - з метою реклами. Архітектор обирав для своїх споруд стриману гаму кольорів, головним з них був природній колір цементу (сірий). Музей темно-сірого кольору. Це природне тло для світло-сірих скульптур.
  
   Третя з названих споруд Городецького - караїмська кенаса, побудована в 1899 - 1900роках. Темно-сіра ззовні, а зсередини витримана в сіро-синьо-зеленій гамі кольорів. Архітектурні форми та ліпний декор кенафи у мавританському стилі. Великі важкі форми поєднані з дрібним ліпленням, яке мов орнамент килима, вкриває будівництво. Всі орнаменти зроблені за східними мотивами - арабески (складний насичений орнамент, заснований на вишуканому переплетінні геометричних та стилізованих рослинних мотивів, іноді включав напис. Характерний для арабського мистецтва). Вони нагадують різьбу на камені, хоч насправді виліплені з міцного цементу.

   Високої якості цемент, що виготовлявся на фабриці Ріхтера, застосовувався і при будівництві костелу на честь святого Миколая на Великій Васильківській, 75 (1899 - 1909). З нього виготовлені декоративні прикраси, які надають багатого вигляду центральному фасадові з двома  стрілчатими вежами. У зовнішніх формах, у прикрасах костьолу, як і в інтер'єрі, впізнаються характерні особливості готичного стилю, прагнення висоти, виражене у вертикальних лініях, колонах і стрільчастих арочних отворах. Будівля реставрована в 1979 - 1980 рр. Зараз тут знаходиться Будинок органної і камерної музики.
  
   Для відтворення повної картини  творчості архітектора необхідно сказати,  що Городецький В.В. брав участь в будівництві окремих павільйонів сільськогосподарської та промислової виставки в Києві в 1897 році. Численну групу павільйонів складали павільйони виробничого характеру. Як підземна штольня, декорована в класичних формах, був вирішений Городецьким Гірничий павільйон. Серед павільйонів, що презентували маєтки  дворян Південно-Західного краю, одними з кращих були павільйони  графів Потоцьких, також побудовані Городецьким. Перший з них нагадував оздоблену в необарокових формах бонбоньєрку. Другий, що називався «Березовим», демонстрував породи дерев у маєтках власника. Його стіни і колони були обшиті березовою корою, завдяки чому виникла образна асоціація з альтанкою або ж мисливським будиночком.
   Владислав Городецький побудував склепи графів Вітте на Байковому кладовищі та інженера М.С.Лелявського у Видубицькому монастирі.
   В історію української архітектури  В.Городецький увійшов як оригінальний інтерпретатор стилю модерн.


Метки: історія, розповіді про художників
Комментарии: 1 Просмотров: 2049 [История изменений] Размер:104583 байт
Последние изменения сделаны: kuro4chka Люба Вовк 737 дней назад 15.04.2012 20:21:33
ДобавилТекст

filatr-best Отправить сообщение
mylivepage.com
Леньский Байховонсович
737 дней назад 15.04.2012 20:21:32 Цитата('5253966','675746','7','1303')">Сообщить о спаме

цікаво онако


---
http://www.mytraf.in.ua/

Имя Пароль
расширенный... ( / Регистрация )

Тема

В тексте можно использовать Wiki или HTML теги




Кто на сайте?

Анонимные: 1, Зарегистрированные: 0 (?)
Жалоба | Размещено на MyLivePage | | Design by Ivan | © Kolobok smiles, Aiwan